| | | Перейти до сторінки: назад 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 ... 96, 97, 98, 99, 100 +10 далі |
| ensemble, c'est tout | | | Сегодня на эскалаторе передо мной ехали мама с сыном.
Сын как подорванный - бегает туда сюда, вниз по эскалатору, вверх по эскалатору. Шило в заднице. Не ребенок, а маленькая чихуа хуа.. Потом туда сунулся, сюда, опять сбежал вниз, повернулся, побежал наверх, ебнулся смачно, успокоился.. Ну, я не об этом.
Так за этим супер мега активным ребенком мама тащит портфель.
Ну и кто из него в итоге получится, скажите мне? Поможет ли он жене дотащить тяжелые сумки до дома и позаботиться ли он о своей женщине в элементарных мелочах?
Кого же растят такие мамаши...
Попрошу заметить: портфель не тыщу кг, а почти пустой.
| | |
| про все і зразу.. | | | Больно — когда хочешь обнять папу и маму,а их уже нет. Больно — когда на твоих глазах насмерть сбивают ребенка. Больно — когда девушка отмучившись сутки, так и не услышала крик своего ребенка. А ваша безответная любовь и прочие слюни — это фигня.
я це підтримую.. хоча інколи і самій прикро коли любиш і без відповіді. це просто інколи морально добиває...але речі які тут перераховані - це точно боляче...і набагато гірше від цього буде ніж від нерозділеного кохання.... Бажаю вам, щоб ви ніколи не могли відчавати таку біль, яка описана тут.
| | |
| Роса душі | | | Все в цьому світі перевернуто з верху в низ,
Знизу в верх і розкидано дрібним скалками
В душах ,що ледь дихають чадом кожного дня,
забувають себе самих, і втікають від себе…
Найважчий багаж – сумління, кидають
там де ніхто не підніме, бо свого вдосталь.
Ідуть вперед , знаючи, що шлях є тим же…
І там де варто зупинитись і прислухатися
до своєї душі, ми пришвидшуємо темп …
Біжимо від себе і прибігаємо туди ж!
| | |
| Історія невидимки | | | Все має бути вчасно.
РОЗДІЛ 1. ЗИМА.
Частина 1. Початок.
В дитинстві я дуже любила читати і завжди мріяла про те, що колись я також напишу велику книгу, книгу, яка заставить усіх дочитати її до кінця і задуматись над своїм життям і над тим, наскільки в світі мало добра. Проходив час, я все мріяла і читала. Десь в років 14 я вперше розпочала писати свій щоденник. Я пам’ятаю, що це було влітку, в липні, якраз після страшного буревію, який знищив людям майже весь врожай. Та мені було байдуже. Вночі всі повиходили із своїх будинків і почали розглядати повалені дерева і гілки. Всюди на дорозі валялись ще зелені горіхи, понищені вишні, алича…Це було якось незвично і цікаво, бо в такі моменти усіх єднає одна біда.
Я завжди любила грозу. В ній було щось магічне. Синє небо,страшні темні хмари, яскраві спалахи блискавок, грім і гучний дощ, який, здавалось, зараз проб’є наш дах і ми залишимось без дому. Я захоплювалась грозою. Лише тоді я відчувала спокій і якесь дивне єднання з природою.
Тільки зараз, коли дивлюсь на своїх сусідок, які йдуть з своїми дітками за руку, я розумію як це все було давно. Усе змінилось, але не в мене. Я завжди боялась щось змінювати, у мене завжди не було часу на особисте життя. Спочатку мама, тоді п’янки тата, тоді навчання в коледжі, який вирвав у мене 4 роки життя, тоді знов мама… Я завжди тішила себе тим, що колись я все поміняю у своєму житті і все буде краще. Чотири роки я мріяла стати журналісткою, коли слухала нудні лекції про роль вчителя у навчанні та вихованні дітей, коли грала на піаніно дитячі пісеньки, коли вислуховувала дурні поради викладачів про те, як поводитись в театрі. Я ненавиділа цей коледж, його викладачів, своїх тупих і примітивних одногрупниць і весь цей час вчилась та мовчки чекала. Я думала, що університет врятує мене, додасть мені віри в себе і я нарешті забуду весь цей дурдом, який був у мене в житті.
Останній рік у коледжі я багато писала, у мене було страшенне натхнення і велика надія. Мої подруги читали і були в захопленні, а на творчому конкурсі в універі я розпереживалась і ледь написала статтю. Я втікала від батьків, від роботи вчителя, але в результаті залишилась вдома і стала вихователем в садку. На настановній сесії у мене була температура 39,2, з роботи мене не відпускали, але навіть тоді, коли я йшла практично безробітна і хвора під дощем, я вперше в житті відчувала, що я роблю те, що мені подобається. Перший курс пройшов якось непомітно, мені усе подобалось. На другому я зрозуміла, що є набагато талановитіші і молодші від мене студенти. Окрім цього я помітила, що на факультеті журналістики навчаються не лише таланти, а просто заможні молоді люди. І саме вони, швидше за усе, через 3-4 роки будуть нам розповідати новини або озвучувати хіт-парад на М-1.
Я вирішила, що в 25 років я кардинально зміню себе, свою зовнішність і насамперед своє життя. Я хотіла заміж. У той час це буда для мене ідея фікс. Я зареєструвалась на сайті знайомств, подала своє найкраще фото, вигадала псевдонім, додала кілька фраз, типу «шукаю хорошого мужчину» і вирішила відписувати усім, окрім збоченців.
Найголовніше те, що я вирішила одружитись не з будь-ким, а із заможнім чоловіком. А чому б ні? У мене і так давно нікого не було. Яка різниця? Все одно я уже розчарувалась в житті, в людях, в коханні, а гроші все-таки в нашій державі – це головне. Правда, я не знала як я буду спати і жити із цим чоловіком, але мене тішила і рятувала думка про те, що коли я вийду із ним з шикарного авто «вся в мехах и золоте» мої багатенькі родичі нарешті перестануть мене відштовхувати, почнуть гордитись, приймуть мене і, навіть, може, почнуть заздрити.. Ось такі були в мене плани.
Частина 2. День народження.
Ну ось. Я так чекала цього дня. І так його боялась. Я хотіла, щоб він ніколи не настав.
Мені 25. Жах. І що в мене є? Коханий і люблячий хлопець, може чоловік? Дитина? Міцна сім’я? Хороші і вірні друзі? Робота, яка мене тішить і приносить гроші? Нічого.. Я ніби якась нікчема, яка проспала третину життя і нічого не досягла.
Я знову розпочала писати щоденник. Вп’яте. Тоді, коли мені було 14 я писала, бо у мене було натхнення. Зараз – щоб воно з’явилось. У всіх своїх щоденниках я мріяла про дві речі – стати журналісткою і знайти велике кохання. Пройшло 11 (!) років, а в моєму житті час ніби зупинився.
Єдине, що мене сьогодні тішило – це погода. Було так красиво… Мій день народження взимку, тому мені ніколи в цей день не дарували квіти. Але сьогодні було надзвичайно. Падав білий легкий сніг, він виблискував на сонці ніби штучний, як у казці… Все було білим: дерева,кущі, дахи будинків, перехожі, маршрутки, все… Мені хотілось лягти на цей пухкий сніг…і ніколи не прокидатись.
Це був мій останній в житті день народження. Останній. На торті навіть не було свічок. Скільки себе пам’ятаю, у мене ніколи не було нормального дня народження: радісні батьки, багато друзів, жарти,сміх… Завжди лише пусті надії і сльози. Завжди. Так було і сьогодні. Пів дня я бігала в суєті, прибирала, готувала канапки. Мама, в криці на мене, що я нічого не встигаю, як завжди, забула мене привітати на словах (подарунок, традиційно, я купила собі сама).Батя дивився телевізор і нехай весь світ валиться, тільки щоб його не чіпали. Він ніколи не вітав мене. Це для нього вважалось чимось «бабським». В нервах ми накрили на стіл. Мама не хотіла бачити свою маму (мою бабу), а тато – відповідно діда. Коли прийшли гості усі чекали на батю. Хвилин 15. Це була його фішка – зіпсувати усім настрій і привернути до себе увагу. Спершу він нічого не їв і сидів як на поминках, мама слізно вмовляла його, в усьому догоджала, так ніби це в нього день народження, а не в мене. Пізніше, коли подавали чай до торта, мама, чомусь, так розкричалась і спішила ніби за нею хтось гнався. Від свого дикого крику їй стало смішно, а мені – ні.
Мені здавалось, що я сиджу на чиємусь святі, але ніхто не знав іменинника (ця людина, напевне, була стара і дурна, бо ніхто на неї не звертав уваги.) Я сиділа і дивилась на все це як на дику та ідіотську виставу, яка ніяк не може закінчитись. Мені було соромно і сумно одночасно.
Коли усі розійшлись я зайшла на сайт. Там було кілька повідомлень, правда мене зацікавило лише одне. Це було повідомлення від чоловіка зі Львова. Йому було 32 роки і усім своїм виглядом справляв враження заможного бізнесмена, можливо, одруженого, стовідсоткового бабія, який шукав нових пригод і нових вражень. Цією екзотикою мала стати я. Мені, як завжди стало трохи невпевнено і страшно, але я ризикнула та відписала. Просто було цікаво що ж буде далі. Тому, що чоловіки такого статусу переважно (та ні, - завжди) знайомляться із топ-модялями та салонними красунями, а я абсолютно звичайна дівчина, до того ж зовсім не красуня. Це було для мене дивним і я хотіла розгадати цю загадку. У меті знайомства він вказав «дружба». Це ще більше збивало мене з пантелику. Я чекала якихось тупих пропозицій, типу «давай я приїду до тебе вечерком» і т. д., але нічого такого не було. Уже 5 днів ми спілкувались і я, мабуть, вперше за багато часу відчула, що мені цікаво з цією людиною (хоча його вираз обличчя і понти зовсім не вказували на високий інтелект). Наступного ранку я уже чекала відповіді від нього.
Частина 3. Білий сніг.
Сьогодні ніч перед Андрія – найзагадковіша з усіх ночей у році. Для мене колись це так і було. Я уже давно не гадаю і не вірю в зимові чудеса. Жорстока реальність заставила мене стати банальною і корисливою. Я сиділа у своїй кімнаті і дивилась через вікно на білий сніг. Я думала про те, що йому так добре: він просто ліг собі і спокійно спить, а у мене який день уже безсоння. Я сіла за комп’ютер і чекала повідомлення від нього. За останні декілька днів він долучив до друзів двох дуже красивих дівчат. Може він пише уже їм, а про мене давно забув? Я зайшла на сторінку – повідомлень не було. Пройшла година. Не пише. Забув. Я так і думала. Він вже, напевне, знайшов собі суперкоханку і захоплено щось їй друкує. Десь опівночі я вирішила лягти спати як тут «Ауууу… Ти де пропала?». Тоді ще одне: «пропала....  ». Це був він! І як я не побачила цих повідомлень? Тепер це було не важливо. Сон відклався не години дві.
ВІН: «Ти там на судженного-ряженого не гадаєш зараз?»
Я: «Ні. не гадаю. Колись вже гадала... і прогадала.»
ВІН: «Прогадала? Це як? Тільки не кажи, що нещасливе кохання було!
О, якраз в тему, Я от тільки 3 дня як розійшовся . Чотири роки пішли коту під хвіст.»
Юліан так радісно писав, як він розійшовся після чотирьох років спільного життя, що це здалось мені відвертою брехнею принаймні в дох речах: по-перше – він не розійшовся, по-друге – якщо це і так, то йому зовсім не весело. Крім цього, вони розійшлись «три дні тому», тобто в день мого народження! Я стала собі уявляти як у мій 26-й день народження, який ми святкуватимемо разом, він пригадає, що саме в цей день він розлучився з іншою…і не пошкодує про це. Тут, чомусь, мені пригадалось, як 10 грудня у нього із сторінки зникли всі його фото і Юліан не зміг мені це пояснити.
Я: «Кожен з нас щось в житті прогадав. Отож, виходить, що це ти покинув її, бо на сайті ти вже більше троьх днів...»
Він не відповів на запитання. Моя інтуїція мене не підвела – таки коханку шукає. Він ще багато писав про те, що я хороша дівчина, яка вчиться і працює, але я вирішила сказати правду. Найперше про те, що звати мене не Віка, а Єва, що я не шукаю спонсора, а просто пишу репортаж про чоловіків у мережі. Звичайно, що ніякого репортажу я не збиралась писати, просто несподівано для себе я не захотіла стати чиєюсь коханкою. Мені здалось, що в кожному бабію живе людина, яка може кохати не за красиві очі, струнку фігуру та білосніжну посмішку, а просто так. Ми побажали один одному доброї ночі і десь о другій лягли спати.
Наступний день був таким же прекрасним як і вчорашній. Білий сніг, мороз і блискучі сніжинки на сонці. Зазвичай, в такі погожі дні у моєму житті трапляються не дуже приємні події, але сьогодні ніщо не віщувало біди. Сьогодні був день народження моєї баби (матері моєї мами). Я купила її улюблені цукерки і дві листівки, бо не могла вибрати із них кращу. Я вирішила, що одну подарую цього року, а другу – на наступний день народження. На роботі ми ще святкували моє 25- ліття, пили, слухали попсу. Все було як завжди. В маршрутці до мене подзвонив тато. Він ніколи не дзвонив. Я везла цукерки і листівки, була трохи п’яною і їхала на день народження… Це все ввечері я положила бабусі у труну. Вона померла. Я пропихалась крізь натовп людей з подарунком і розуміла всю абсурдність ситуації, коли я була змушена вітати бабусю вже з іншою подією. Вітати і прощатись одночасно. Я стояла і думала про смерть. Вона стала до мене ближчою. У моїй голові вертілось безліч думок, одна з яких була – що ж робити з другою листівкою? Напевне, в такі моменти люди тупіють і майже нічого не усвідомлюють. Мабуть, для цього і придумали обряди, щоб заглушити біль.
Падав білий сніг. Все навколо було білим. Тільки ми – чорні. Сніжинки крутились і спадали на труну. Вони не пасували до сьогоднішнього дня. Я любила сніг. Пухкий, липкий і коли його багато. Тоді я згадувала дитинство. Ми йшли по коліна у снігу на кладовищі, між чужими могилами і я не думала про дитинство. Я думала про ангелів. Вони також білі.
Частина 4. Листування в мережі та рожеві окуляри.
Сьогодні був звичайний зимовий день. Холодно і сумно. Я не читала книг, не вмикала телевізор, не розмовляла з друзями по мобільному. Мені хотілось спілкуватись із цим незнайомцем, адже у важкі хвилини лише чужим людям можна відкрити частину своєї душі. Зайшовши на сторінку, я відразу побачила повідомлення від нього. Це заінтригувало.
ВІН: Привіт! в Мене є запитання до Тебе. (Юліан завжди писав про себе і про мене з великої літери. Це трішки дивувало. )
Питання. Як Ти дивишся, щоб зустрітись при нагоді?Іі друге запитання: чи вчора ніхто не писав до тебе від мого імені... Вибач за дурне запитання, але мені здається, що хтось від мого імені міг написати…
Я була на сьомому небі від щастя, коли побачила, що він хоче зустрічі. Він хоче зустрітись! Мені було радісно і лячно водночас. Та не встигнувши про це подумати, я прочитала повідомлення до кінця і зрозуміла, що Юліан обманював. Його ображена дівчина побачила те, чим займається її коханий. Юліан гуляв, а вона хотіла його зупинити. Спершу видалила усі його фото, а тепер, змінивши паролі на сторінці, почала відписувати замість нього. Їй, мабуть, було дуже боляче, коли вона розглядала фото його інтернет-подружок, особливо, якщо вони були молодшими від неї. Я уявляла як вона пробиралась до його комп’ютера і читала усе листування. І наше також. Я не хотіла її розуміти, бо я б так не зробила. Завжди потрібно вміти вчасно себе стримати. Щось між ними було не так. Мене, чомусь, це радувало, бо у мене були шанси, але я відчувала, що це ще далеко не все, що я мала дізнатись…
Я відмовила у зустрічі, хоча насправді мені дуже хотілось його побачити. Як завжди, злякалась когось крутішого, розумнішого і багатшого від мене. У боротьбі сумніву та бажання комплекси взяли гору. Єдине про що я переживала – це те, що він більше не захоче спілкуватись зі мною.
Минали години, дні, йшла зима, а ми продовжували писати. Я щодня чекала від нього повідомлення, раділа кожному його слову. Ми розповідали один одному про своє буденне життя, друзів, родичів, роботу, настрої. Ми жалілись і давали поради один одному, вітали із святами і підтримували у важкі хвилини. Інколи здавалось, що між нами немає моніторів і ця німа розмова була набагато емоційнішою живого спілкування.
Минав грудень. Вже давно Миколай розніс подарунки і всі були в очікуванні Нового року. Про це нагадували вітрини магазинів, дерева, прикрашені гірляндами, ялинка у центі міста, розпродажі іграшок та шапок Санта Клаусів. Мене радував весь цей блиск новорічних прикрас, кольорове світло яскравих ліхтарів, різдвяні мелодії, які хоча б на хвилини тамували біль від самотності. Вся ця новорічна атмосфера мимоволі повертала мене у дитинство, де не було грошей, розчарувань, покинутих коханих і брехні. Я не чекала цього дня, бо знала, що знову 31 грудня дивитимусь у вікно на чужі феєрверки, чужий сміх і чуже свято.
Він з’явився за три дні до Нового року. Писав, що в інтернеті купа придурків, хоча двоє його друзів одружились з дівчатами, з якими познайомились цілком випадково у мережі. Запитав де я буду святкувати і чи в мене є хлопець. На хвилину я уявила як ми вдвох святкуємо 2011 рік - просто сидимо на підлозі під ялинкою, п’ємо шампанське і розмовляємо про все на світі, не думаючи ні про що. Ні про те, що я уже багато років одна, ні про роботу, яку він втратив, ні про його громадянську дружину...
Та все сталось як завжди. Навіть гірше. Не дочекавшись півночі, я лягла спати з лихоманкою 39, 2.
ВІН: «Я святкував вдома, хоча міг їхати до друзів, навіть до колишньої дівчини... Просто випив шампанського і спати ліг десь біля третьої ночі. А якщо чесно, багато що сталось за ці вихідні.»
Він був вдома. Теж один. Крім цього, ми обмінялись номерами телефонів. Скоро я почую його голос…
Через два дні Юліан подзвонив. «Добрий вечір! Це Єва?». Я саме йшла з роботи по слизькій дорозі додому. Він так голосно і офіційно привітався, що спершу я подумала, що це хтось знайшов моє резюме в інтернеті і хоче запросити мене на співбесіду. Але це був Юліан. Його голос спершу не сподобався мені, здався надто різким і самовпевненим. Він якось не співпадав із цими теплими повідомленнями в мережі. Юліан розповідав про себе, про те, що зараз безробітний (раніше він був керівником), про колишню дівчину-модель. Він весь час говорив: голосно, швидко і дуже відверто. Я не розуміла його життя на віру і він в перший же день нашого знайомства по телефону гнівно доводив мені, що я не права. Коли я вже майже підійшла до дому Юліан запитав мене: «Тобі уже 25. Ти не хочеш вже мати свою сім’ю і дітей?». Це запитання мене дещо збентежило, але я нібито жартома відповіла: «Звичайно, що хочу!».
Прийшовши додому я довго думала. Я не «його формат». Почувши, що його колишня була моделлю, у мене з’явились комплекси і я злякалась. Я не така. Після неї він мене буде порівнювати із жабою, яка забула перетворитись у принцесу. У нього таке різнобарвне, веселе і насичене життя, а я уже чотири роки практично нікуди не ходжу. Що у нас спільного? Він багатий – я бідна. Він впевнений в собі – я закомплексована. Він мав у житті все – я нічого не бачила. Чому він подзвонив? Я не вірю у притягування протилежностей. Наші полюси надто різні. Крім цього, я помітила, що він не просто хотів мене переконати у своєму, а емоційно тиснув на мене. Як не дивно, можливо, я зійшла з розуму, але мені це подобалось. У його тоні і словах, я відчула справжнього чоловіка: сильного і впевненого у собі. Я хотіла бути з ним. І дуже боялась не сподобатись йому. Я майже плакала, бо розуміла, що моя мрія була так близько біля мене. Мені потрібно було просто сісти на маршрутку і зустрітись. Я втратила свій шанс, адже могла бути хоч комусь потрібною…Так я писала у своєму щоденнику. Щодня. Щодня про Нього.
Далі ми знову сиділи за моніторами комп’ютерів і писали, писали, писали…
Перед Старим Новим роком він написав мені кілька теплих есемесок. Мені було дуже приємно. А тоді надіслав повідомлення, яке було призначене не мені. На ньому теж був смайлик-поцілунок, такий, як і для мене. Він, мабуть, одночасно писав кільком дівчатам. І усім ніжні і приємні слова. Мене це вразило в саме серце. Він бабій. Та після кількох вибачень я знову одягла рожеві окуляри і забула все погане. Мені хотілось бути комусь потрібною…
Сьогодні 14 січня. Старий Новий рік і день Ангела в батька. Я цілий день нічого не робила. Зимою в мене часто бували приступи апатії. Мені було самотньо і холодно, я чекала літа. А коли літо мене розчаровувало – я мріяла про сніг і ялинки. З кожним днем я все більше розуміла, що прірва між мною і батьками невпинно зростає. Ці люди нібито для мене і не чужі, але мені здається, що у мене якесь інше почуття до них, не таке як до батьків. Раніше я дуже хотіла з ними спокійно порозмовляти, посміятись, щось пригадати, разом сісти за святковим столом, але зараз… мені краще бути одній, сидіти у своїй кімнаті і розповідати про усі свої проблеми чужим людям. Так мені легше. Це, напевне, через те, що я змирилась з тим, що мене не хочуть («не мають часу») вислухати, не розуміють і тому нічого не можуть порадити. («А що ти в мене хочеш?» - так зазвичай відповідає мені мама.) Деякий час я була навіть змирилась із своєю самотністю, але зараз мені, як ніколи, не хочеться бути одній.
Він уже тиждень не дзвонить і не пише. Я не потрібна йому. Наївна і дурненька як дитина. Тільки мені уже 25. І я одна. Доросла і самотня. Весь час. Я не знаю що буде далі. Я не хочу знати. А якщо все буде складеться погано?
Частина 5. Дім на вершині гори.
Мене звати Єва. Мені 25. І я втомилась. Це банально, але я втомилась від свого життя, від проблем, які щоразу повторюються, від брехливих друзів і батьків, які мене не помічають. Мені хочеться мати нормальну сім’ю – батьків, з якими можна поговорити спокійно, без крику; які вміють і хочуть давати поради, а не лише осуджувати; які цікавляться майбутнім своїх дітей. Я хочу мати кохану людину, яка бути любити лише мене. Це так мало для щастя, але для мене це, на жаль, неможливо.
Коли залишаюся вдома, то я весь час думаю про те, як мені хочеться звідси піти, особливо ввечері…Я дивлюсь на стіни своєї кімнати і не знаю чи це моя кімната, чи можна її так назвати, чи взагалі в мене є свій дім? Ні, немає. Це не мій дім. Я знаю точно і батько не дає мені про це забути.
Це сталось давно. Була рання весна. Надворі світило сонце, але холодний зимовий вітер нагадував, що тепла чекати ще рано. Я ніколи не забуду це сонце… Це був передвеликодній тиждень. Ми готувались до Паски. Батя пив, мама важко працювала. Вранці вони посварились і він її вдарив. Це було не вперше. Мені стало жаль маму. Це не справедливо. Вона терпіла, а я так не могла. Я взяла палицю і вдарила його по обличчі. Із носа в нього потекла кров. А далі все як в тумані. Він виштовхував мене з дому, кричав, кидав до стін. Це було вперше. Я тримала у руках палицю і вигнала батька із закривавленим обличчям на вулицю. Це бачив його брат з дружиною, яка була моєю хресною матір’ю. Вони були в шокованими і обуреними. Я також, коли почула їхні крики на захист батька. Тоді він кудись пропав. Мама поїхала на роботу. Я залишилась вдома, бо саме тоді була на останньому курсі коледжу і пари в мене розпочинались о 16. 00.
Я стояла біля дзеркала і сушила вимите волосся. Сонце пробиралось крізь прозору тюль до моєї кімнати. Я любила сонце і весну, намагалась заспокоїтись. У нас були старі вікна, тому навіть через шум фена я почула якусь дивну розмову. Це говорив мій батько із своїм рідним братом.
Брат: «Ти повинен її вигнати. Вона заважає тобі. Вижени ще жінку. Без них буде краще. Ти зможеш жити на дідову пенсію і пити скільки завгодно.»
Вони обоє сиділи на бордюрі. Присіли як змовники. Батько, чи не вперше за багато років, так зацікавлено слухав старшого брата. Він був захоплений цією ідеєю. Я стояла біля вікна з мокрим волоссям і феном у руках. А навколо була весна і сонце…
В такі моменти мислення працює дуже швидко. Єдине про що я думала: «втікати!». Була дев’ята ранку. Я останній раз вийшла із, як я думала, «свого» дому. Мені не було боляче. Нарешті я почула правду. Перед виходом мене зупинив дід: «Якщо ти ще колись думаєш когось сюди привести, то краще вже йди.» І я пішла. Хресна кричала мені вслід, що я зганьбила їхню родину, бо вдарила батька, що я остання людина в цьому світі… Я не чула її слів… Я вже нічого не чула і нікого не бачила. О десятій я вже була в центрі Львова і йшла невідомо куди. Мені не було куди йти. Мені не було кому допомогти. Враз мої хаотичні думки перервав дзвінок від маминої сестри, моєї цьоці.
- Єво, ти зараз де знаходишся? Не їдь додому. Батько пішов знімати побої і подав на тебе у міліцію. Тебе посадять на 14 діб. Він уже хвалився, що замість навчання в університеті ти будеш гнити в тюрмі. Я вже не буду вмішуватися. За стільки років мені обрило вас мирити. Вирішуйте все самі. Я дзвоню, щоб ти знала. Па.
На мить я зупинилась. Тоді знову пішла. Дуже швидко. Мені не хотілось плакати. Я стала уявляти себе в брудній і холодній камері з бомжами і повіями, але навіть це вже мене не лякало. Я тільки переживала про те, щоб співкамерники не заразили мене якимось лишаєм, хворобою, страшною інфекцією і не знущались наді мною. Із рештою всім я змирилась. Я була єдиною донькою у сім’ї і такою була моя реальність.
Мені було 22. Це сталось в пору кохання, надій і молодості. Після цього я зненавиділа весну…
Найгіршим було те, що мені все-таки довелось повернутись додому. Ввечері я вже сиділа у «своїй» кімнаті. Мені не було куди йти. Мій батько злякався людського осуду і дякуючи словам міліціонера «Я поховав двох своїх дітей, а ти єдину садиш в тюрму» забрав заяву. Після цього я ще довго уявляла себе за гратами, інколи, навіть жаліла, що там не побувала.
Вже наступного дня мама попросила мене вибачити батькові і все забути. Я не змогла. Ще більше семи місяців він (так я відтоді стала називати батька) уникав розмов і прямих зустрічей зі мною. Коли я заходила в кімнату – він із неї виходив. Якщо я була у кімнаті – він жалівся мамі, що не може зайти, бо я там. З часом мама все забула і вся вина лягла на мене. Вина в тому, що я не змогла це забути. Мене стали називати жорстокою егоїсткою, яка не вміє пробачати. Я шукала розради у подружок, але вони були надто заклопотані своїми любовними справами. «Все буде добре, Єво», - казали мої уже колишні подруги. Я слухала їхні слова і розуміла, що разом з батьками і друзями я втратила набагато більше. Я перестала вірити в краще і розчарувалась в дружбі, коханні, людях. Майже чотири роки я просто проживала життя: день змінював наступний, мінялись пори року, подруги виходили заміж, народжували дітей, а я нікуди не ходила, навіть не мріяла. У мені ніби все застигло цією весною і не рухалось далі. Часом, мені хотілось жити, інколи заснути і померти, хотіла навіть посвятитись у монахині. Я шукала розуміння, людського тепла, щирості і спокою. Шукала…і не знаходила.
Тепер, коли мені 25 я часто пригадую батькові слова про те, що я ніколи нічого не доб’юсь у цьому житті. Так і є. Мені страшно. Я хочу жити, але не знаю як. Я пишу щоденник, в якому немає жодного щасливого дня. І взагалі, кому це потрібно? Кому я потрібна? Мама сприймає мене як власність, яку їй віддали у пологовому будинку 25 років тому, а не як живу істоту з почуттями, думками, емоціями. Колись вона запитала мене що зі мною? Я відповіла, що «я думаю». «Ти думаєш? Про що ти можеш думати? Про що ти можеш переживати?», - це дивувало її. Невже вона думала, що я щаслива, що мені добре? Ні, все мама знала, просто їй було байдуже і так легше. Я для них повинна лише вчитись, працювати, не задавати дурних запитань, «не заважати», «не хандрити», «не діставати їх». Вони були б щасливими, якби я народилась німою і глухою. Я б тоді точно не заважала. Я відчуваю себе зайвою і можливо, це дико, але я заздрю своєму батькові. Мама постійно із ним радиться, переживає про нього, вони усе разом обдумують, обговорюють, а я ніби тут не живу, я поза сім’єю.
У мене не було друзів, братів чи сестер, коханої людини, а мені так хотілось з кимось поговорити. Одного разу я поглянула на своє фото, зроблене у 1 класі, і запитала цю дівчинку: «Чи ти коли-небудь думала, що з тобою так буде? Чи ти мріяла про таке життя?». Портрет мовчав і посміхався. Він не знав, що пройде стільки років і все намарне…
Мені часто сняться гори. Вони синіють із-за соснових лісів. Там добре. Я дивлюсь на жовту пересипану піском і камінням стежку, яка веде до синіх гір. Мені лише потрібно спуститись вниз і піти по втоптаній дорозі, але я сама знаходжусь на вершині зеленої гори, любуюсь краєвидами, спостерігаю і не наважуюсь зайти в глибокий ліс. Тут, на горі мій дім. Довкола лише зелена трава, чисте прозоре повітря і більш нікого. Я сама.
Частина 6. Холодно.
Зима, мороз, кружляють сніжинки. Дні нашої переписки схожі на ці сніжинки: легкі, майже непомітні і швидко тануть… Він часто пише, але я чекаю повідомлення щодня. Недавно Юліан назвав мене маленьким сонечком і зими для мене ніби не стало. Як слова зовсім незнайомої людини можуть мати на мене такий вплив? Знову питав про те, чи не з’явився хтось у мене. Він цікавився моїм особистим життям, роботою, друзями, отже я була йому не байдужою.
Минув Святвечір і Різдво. Вдома, за столом, я уявляла як він молиться із своїми батьками, виконує ті ж самі обряди що й я, вживає ті ж самі святкові страви, пише мені привітання з Різдвом і лягає спати. Я хотіла знати про нього усе. Мені хотілось бути з ним, Юліан притягував до себе немов магніт і я не розуміла причини того, чому він весь час був у моїй голові. І ось, коли холодними зимовими вечорами я мріяла про «нас», мені прийшло повідомлення про те, що на Різдво він був із своєю «колишньою» і дуже посварився… Як?! Він писав, що вони розійшлись, що уже не разом…Що у нього уже місяць не було сексу … Юліан обманув мене. Вони були разом. Різдво – це родинне свято і його дівчина є для нього частиною його родини, а я – лише частинкою його великого інтернет-листування. Мені було боляче. Я ж думала – він вільний…
Я: Хіба не легше помиритись із колишньою?І нерви твої будуть збережені і
свята пройдуть веселіше…
ВІН: Ооо, з нею помиритись то повна проблема, та Я вже щось змучився від неї за 4 роки.
Я читала і не вірила, що це пише він. Як можна втомитись від людини, яку кохаєш, бачиш і цілуєш щодня? Мені це виявилось трохи непорядним і легковажним як для 32-річного чоловіка. Але я знову заплющила на це очі і, чомусь, підсвідомо вірила, що Юліан не може бути поганою людиною. Уже пізніше Юліан розповів мені про те, що їхні стосунки держались лише на сексі і він ніколи не кохав її.
Я не хотіла розуміти причин того, чому він пише мені. В глибині душі я завжди знала, що для нього це просто спосіб відпочинку, але все-таки я надіялась і була такою сліпою…
Одного дня під час листування він не правильно зрозумів мене і я ледь не втратила його. Він розгнівався.
ВІН: Надобраніч . На майбутнє не плутай до кого пишеш, бо це точно не сподобається твоєму хлопцеві або чоловікові в майбутньому...І ще раз, на добраніч солодких снів!
Після цих слів я злякалась, що він більше ніколи не напише і відчула неймовірний потяг до нього…як до чоловіка, який мені потрібен. Це був, на жаль, перший, але не останній раз, коли він ловив мене на гачок, пізніше викидав, а тоді я вже сама кидалась в його сіті знову, знову, і знову… Він так добре вмів усе засолодити, пригладити і заніжити аж до головокружіння, а тоді жорстоко затоптати і забути. В результаті, виявлялось, що я топтала себе своїми ногами, а він тут ні при чому. «Це життя таке. Любов потрібно заслужити.», - його улюблена фраза. Я все забувала, ніби не чула і не розуміла цих фраз.
Зима підходила до кінця. В лютому я майже не була на сайті. Весь час хворіла, зрештою, як і кожної зими. Він писав щось на зразок «Ти де пропадаєш? Ау!», але мене не було. В той час я ще, мабуть, не відчувала такої сильної необхідності бути з ним. Хвороби трішки згасили мої почуття.
Надходило одне із моїх найжахливіших свят, коли самотність відчувалась так сильно, що хотілось перетворитись у піщину і зникнути десь у пустелі на краю світу. Це день Валентина. Лише тоді я дивилась правді у вічі, коли їхала ввечері сама додому, коли розуміла, що не отримаю «валентинки» і квітів, а рожеві надувні сердечка дратували до божевілля. Я була самотньою і нікому не потрібною уже багато років… Єдине, що мене сьогодні тішило - це те, що я не дивилась телевізор і нікуди не їздила. Ейфорія кохання та закохані пари із серцями були повсюдно. По світу витав дух кохання. Веселі та щасливі люди гуляли по місту, стояли, цілуючись, на зупинках, сиділи в барах та розкішних ресторанах. І справа була не у кількості троянд в руках дівчат, не у розмірах м’яких іграшок та надувних кульок, закохані міцно і водночас ніжно тримались за руки. Інколи одним дотиком руки, поглядом чи жестом можна сказати більше аніж банальним «я тебе кохаю».
Купідон, мабуть, забув про мене. Може, він і не знав що я існую на світі?
Я хотіла, щоб цей день чимшвидше закінчився. Прийшовши додому, я помітила, що у нас немає світла. Оце «підфортило»: сама у день Валентина та ще й у темряві! Я лягла спати і думала про те, що скоро почну ненавидіти усіх закоханих, а вони іронічно скажуть мені у відповідь «сама винна»…
РОЗДІЛ ІІ. ВЕСНА.
Підсвідомо чоловіки завжди обирають молодших, красивіших і покірніших….
Частина 7. Завжди обирають весну
Ти знаєш чим пахне весна? Вона пахне мокрим вітром, холодним і підступним сонцем, напівгнилою від морозу травою, залишками снігу і сирою землею. А ще вона пахне надією і сліпою вірою, яка перетворює всі ці, на перший погляд, не дуже романтичні запахи в чарівний аромат весни.
Я з дитинства не любила весну. Бо знала, що надія помре з останніми сірими брилами снігу. Майже весь лютий я хворіла. Дуже важко, коли ти самотня і хвора. Мамі обридло було слухати про мої болячки. Я хотіла жити, гуляти по вулиці вдихати запах мокрого асфальту і перших квітів.
Одного дня мені приснився сон про те, що наступила весна. Я йшла по вулиці і дивувалась, що не помітила як швидко дерева стали зеленими, зацвіли вишні і було так гарно… Я плакала у сні, бо не вірила, що дожила до весни. Цього року я, як ніколи, чекала весни, сонця і тепла. Якесь дивне відчуття приреченості забирало в мене віру, що все це коли-небудь прийде.
Наше листування тривало. Він привітав мене з весною і 8 березням, писав, що у нього не ладиться з бізнесом, що зі мною йому приємно спілкуватись…
Весна настала 12 березня. Саме в день народження його мами, яку він дуже любить і яка є для нього ідеалом жінки. Він розповідав, що на цей ювілей зібралась вся його родина: брати, сестри, навіть далекі родичі. Я була рада за Юліана. Останнім часом в нього не дуже добре йшли справи, а родина – це завжди радість і підтримка.
Лише через пів року виявилось, що на цьому святі була ще одна важлива людина – Людмила, його майбутня дружина. Вони тоді ще жили разом у нього вдома. А я писала і вірила…
Від нього знову прийшло повідомлення, щоб зустрітись («Привіт! Ех, може зустрінемось вип’ємо пива і потриндимо. Обіцяю приставати сильно не буду . А то говорити як весна прийшла мені якось не хочеться. Ти подумай і якщо надумаєш – відпиши.» ) Він пропонував мені зустрітись, а я боялась його розчарувати. Тільки, якби ж я знала, що саме в цей час він справді уже розійшовся із своєю коханою і був абсолютно вільний. Якби я знала…
Я здавала іспити і не думала про погане. Він писав, що займається спортом і будує з татом великий дім. Чим не ідеальний чоловік? Я дуже хотіла бути із ним і дуже боялась, що цього ніколи не станеться. Під час великодніх свят Юліан знову запропонував мені зустрітись, уже втретє. Я приїхала і в останній момент передумала. Ми порозмовляли по телефону і я пошкодувала, що так і не побачила його. Мені здалось, що він більше не захоче зі мною зустрітись. (Як не дивно, але зустрічі він вже ніколи мені сам не призначав).
Я чекала, що він знову захоче зі мною побачитись. У мене було безліч вільного часу, а погода просто сприяла цьому, але Юліан мовчав.. Минав квітень, ми все рідше і рідше писали один одному. Мені було дуже боляче. Ми спілкувались по телефону і я розуміла, що щось змінилось у його словах, інтонаціях і взагалі щось було не так, як раніше. Юліан ніби знущався наді мною: жорстоко жартував, вказував на мої недоліки,ображав, доводив ледь не до шокового стану. Я не могла впізнати у ньому цієї доброї людини, яка була у місяць тому.
- Я люблю красивих дівчат і якщо по вулиці йде 14 дівчат, то з них красунями будуть максимум двоє. Так що, Єво, знай які мені подобаються.
- Буду знати.
- До речі, ти ходиш на каблуках?
- Інколи ходжу, але зазвичай на низькому.
- Як на низькому??!! Жінка повинна бути жінкою і ходити на каблуках!,- він просто кричав і називав мене затурканою. Це було жахливо.
- Ти, напевне, не вмієш ходити на каблуках. Моя колишня модель як йшла по центру міста, то на неї усі не те що чоловіки, а й жінки оглядалися. У мене всі дівчата були просто супер і не такі закомплексовані як ти. Скажу із власного досвіду – красуню легше схилити у ліжко, ніж якусь «замухришку». Ти розумієш, якою треба бути?! От я недавно вчив ходити на каблуках Віру Миколаївну. Вона теж така як ти. Нічого не вміє.
Тоді, я не звернула уваги на цю персону, але саме вона пізніше стала нездоланною скалою між мною та Юліаном.
Майже щодня ми спілкувались і він говорив мені все гірші й гірші речі про мене. Я не могла цього терпіти, мені було дуже боляче. Я відчувала себе приниженою, найгіршою, найнікчемнішою і найобмеженішою дівчиною на світі. У мене з’явились комплекси, що, може, я й справді зовсім не красива, що не варта професії журналіста і, взагалі, прожила життя вхолосту.
Це було дуже жорстоко. Таких слів я не чекала від нього і жалкувала, що із ним спілкуюсь. Я ж незнайома людина, яка нічого йому не зробила, а він усе кричав і доказував, що хоче мене чогось навчити. Мабуть, він доводив мене до такого стану, щоб я відчула себе нікому не потрібною, крім нього. Тоді б Юліан успішно переспав би зі мною і на тому експеримент його закінчився, а я б поповнила лави його «підкорених дівчат».
РОЗДІЛ ІІІ. ЛІТО
Частина 8. Шокова терапія.
- Єво, тобі потрібна шокова терапія. Тоді все буде добре і ти мене зрозумієш. Ти ж просто затуркана! ,- і сміх по той бік слухавки. Він розумів, що мені неприємно і боляче і все одно продовжував мене принижувати.
Я хотіла плакати. Ми не будемо разом. Я була іграшкою в руках злого генія.
- Юліане, чому ти спілкуєшся зі мною, якщо я така «затуркана»?
- Бо тебе затуркали твої батьки. Ти не винна, але я хочу тебе навчити, бо ти не вмієш жити. У мене було більше 80 дівчат, я без вищої освіти працював керівником, а ти чого досягла у свої 25?
В голові у мене була відповідь: «нічого», але я промовчала. Після таких слів у мене опускались руки, я хотіла закрити вуха і ніколи цього не чути. А ще бажала повернути час, щоб зустрітись із ним тоді, ранньою весною. Він побачив би мене, посміявся і все… А так він сміється щодня, йому весело. .. Я не розумію, чому він так змінився?
Юліан часто питав мене про секс і про речі,стосовно яких я просто не могла дати відповідь. Його це тішило. Він відчував контроль наді мною і йому це подобалось. Я мовчала, завжди мовчала…і слухала про його колег по роботі, про найкращих у світі друзів, неперевершених і найкрасивіших дівчат, про їхні фігури, про секс: оральний, анальний, груповий, з вібратором і без… Йому було смішно з моєї реакції…
- У тебе є вібратор?
- Немає.
- Чому? Це так класно. Супер! А як тоді ти себе задовольняєш? , - і знову сміх.
- Ну про що ти мене питаєш?! Я мовчала і мені було соромно. А він розважався. Це була така гра на моїх емоціях та нервах.
Я вирішила з ним не спілкуватись і не брала трубки. У мене був шок, а коли я йшла по вулиці, розповідаючи подрузі цю історію мені прийшло від нього повідомлення. Тоді я все забула і була щасливою, але все-таки відписала, що він мене образив. Ввечері Юліан написав, що хоче спілкуватись зі мною.
Він говорив, говорив, постійно перебиваючи мене, так ніби мої слова і думки для нього нічого не варті... У всьому цьому хаосі слів і вражень він розповідав про свого батька, який покинув його у 9 років і якого Юліан дуже любив.
- Мій тато натуральний двоєженець. Він приходить і до нас, але й свою другу жінку не забуває.. Але хіба це погано?
Цього, як і багато іншого, я теж не розуміла. «Хіба це погано?» Погано, бо я б хотіла, щоб у Юліана була така сім’я, яка б стала для нього зразком для наслідування. Хіба це добре, коли дев’ятилітній хлопчик залишається без тата, без його порад і підтримки? Ні. Хоча…., чи може бути правильною думка затурканої сільської дівчини, в якої теж неідеальні батьки?
Крім цього, Юліан останнім часом повторював фразу, яку я ніяк не могла зрозуміти : «Єво, мене крадуть!». Одного разу ми розмовляли по телефону і він завершив розмову, бо його біля дому чекала Віра Миколаївна. Чомусь, вона мені уявлялась високою стрункою жінкою, приблизно ровесницею Юліана, яка до того ж мала б не дуже його приваблювати. Як я помилялась! Віра була його давньою знайомою, яка кохала і знала його уже понад чотири роки. І як тільки він став вільним, вона відразу схопилась за нього. До того ж їй було 22… і вона була його дівчиною. Тепер я зрозуміла, хто краде Юліана.
Наступного дня він подзвонив і почав розповідати про Віру і про те, як вона його любить. Навіть хотів переслати мені її любовне повідомлення. Розповідав як він з татом, Вірою та її подругами пили шампанське в барі і як їм було весело… А я? Якщо є вона, тоді навіщо я?
- Розумієш, Єво, Віра мене просто любить, але це ще нічого не означає. У тебе, наприклад, гарні ноги… і більше нічого. Ти ж сама розумієш, що ти не «красавіца».
Я хотіла, щоб він говорив ось інше, але постійно чула,що я негарна. Ну що я тут могла змінити? Пластичну операцію? Це не фігура, що можна схуднути чи зачіска, яку можна змінити... Йому не подобалось моє обличчя, а її – так. Йому, мабуть, було б соромно йти зі мною по своїй вулиці.
Я розуміла чому він так жорстоко почав ставитись до мене. Юліан відчув, що його дуже люблять, що за нього борються. Він увійшов в азарт і не зважав ні на чиї емоції. Тоді Юліан запитав мене:
- Ти мене любиш?
В цей момент у мене зупинилось дихання, я притихла, щоб він не відчув мого «так». Я збрехала, сказала, що «не люблю» лише через те, що біля нього вже була інша. Напевне, Юліан хотів почути іншу відповідь, бо одразу розкричався і сказав, що я взагалі ніколи йому не подобалась.
- Тоді навіщо телефонувати?
- Яка ти вперта! Ти все не так розумієш!
Але Юліан сказав ще одну річ, яка вбила мене гірше, ніж те, що я «уродка». Він попросив розповісти мене про своїх батьків. І я розповіла… оминувши лише історії про клінічну смерть моєї мами. Коли Юліан вислухав мене, то безцеремонно виніс вирок.
- При таких батьках з тобою ніхто не захоче одружитись. А кому таке потрібно? Я сам не хочу мати таких родичів і тим більше, такої свекрухи. Я хочу мати велику дружню родину, до якої з радістю можна приїхати в гості.
В цей момент я плакала. Він казав правду. Я все життя хотіла мати не купу грошей, а велику родину і хороших батьків. На Різдво, коли в мене вдома, зазвичай, усі сварились, я заглядала через штори у вікна сусідніх будинків, в яких світилось світло і уявляла, що у мене теж колись так буде: велика ялинка, спільна родинна вечеря, сміх дітей.., тільки вже у іншій сім’ї, в сім’ї коханого, які мене приймуть як рідну, а я їх – як батьків. Він розбив мої мрії, які з’явились ще в дитинстві.
- Так, що, Єво, тобі не варта шукати щастя на Сихові, - з іронією сказав Юліан. Він уже стільки разів натякав, що ми не будемо разом, а я все не могла повірити. І саме в той момент, коли він вщент розбив мої надії, я зрозуміла як я хотіла бути з ним. Мені не вірилось, що Юліан міг бути таким жорстоким. Я знала, що він добрий, ніжний і люблячий, але не зі мною.
Ми уже сварились разів п’ять, а тоді Юліан знову усе згладжував і мирився зі мною. Мені здавалось, що він мене обманює і я не розуміла навіщо я йому потрібна. Його останні слова були : «Я бажаю тобі щастя». Це кінець. Я знову плакала. Для чого була ця гра, яка тривала уже сім місяців? Я ж ніколи йому не подобалась (і його татові теж, який образив мене, коли вони обоє випивали на дачі).
Останні два тижні Юліан дзвонив щодня і найголовніше, - казав, що ми точно зустрінемось, але коли?
Тепер я пригадую усе, що він мені говорив і весь час наказував: «Аналізуй все те, що я тобі говорю». Одного разу Юліан сказав: «Якби було продовження історії про принца і Попелюшку, то вони б і дня не прожили разом, бо вони із різних вимірів.» Мабуть, це чекає і нас, тільки він не принц, а я не Попелюшка….
Частина 9. Сон, який ніколи не закінчується
У мене був шок. Я не могла спати, їсти, думати і не розуміла що зі мною відбувається. О шостій ранку я написала, як мені здавалось, останнє повідомлення: «Ти вмієш спілкуватись з дітьми, політиками, бандитами, з усіма. Тільки не зі мною. Я розумію, що ти ставився б до мене по-іншому, якби я була розумнішою, заможнішою, красивішою, відвертішою і з кращими родичами, але все не так. Тому нам не варто більше спілкуватись. Ми дуже різні.»
Мені було боляче це писати, але я морально не могла витримати цього. Я відчувала, що він не такий і не розуміла його ставлення до мене. У мене була надія, що Юліан подзвонить і вибачиться, але…нічого. Це був кінець. Я плакала. …Якби ж я знала скільки разів я буду думати, що це уже кінець і скільки ще заплачу через нього…
Юліан не дзвонив і не писав. Я плакала і писала щоденник. Мені здавалось, що я померла ще тоді, в середу, перед Великоднем. Померла і більше не оживала. Життя минало повз мене. Я згадала його слова, сказані мені: «Єво, ти запитувала своїх батьків, навіщо вони тебе народили?». Я не знаю. І більшість моїх відповідей були: «Я не знаю..» У мене нікого немає, бо усі, хто колись був зі мною, тепер з кимось іншим і хтось також є біля них. Я немов падала в якусь страшну і темну невідомість, а час мого польоту – це і було моє життя.
Пройшло 5 днів. Я майже змирилась з тим, що більше ніколи його не почую. Літо тільки починалось. Місто було переповнене студентами, які здавали сесію, пили пиво, їли морозиво, сміялись і просто жили… Я переходила трамвайну колію, коли він подзвонив… У цю хвилину у мене теж наступило літо. Цього разу я сказала, що він образив мене, не мовчала і не боялась. Юліан вибачився і ми знову розмовляли. Виявляється, він написав мені повідомлення, яке я просто не прочитала («В принципі, мені шкода що ти так сприйняла мене і ще й тим більше образилась. Мені було приємно з тобою розмовляти. Можливо, ти не зустрічала таких як я, але повір - мене краще мати в друзях, ніж от так іти на принцип і не спілкуватись... Єво, не хочеш спілкуватись, - твоя справа, але пам’ятай: чим більше тобі будуть розказувати яка ти класна і яка ти будеш єдина, тим більше це неправда...Вибач, якщо образив. Хочеш відписати - відпиши. Хочеш передзвонити. - номер мій знаєш )
Я знову чула його голос і повірила йому. Та моє щастя тривало недовго.
- Єво, а ти не знаєш як відіпрати кров? Я чув, що потрібно холодною водою.
Ця фраза зразу спустила мене із неба на землю і кинула прямо в болото. Я здогадувалась про що він, але все-таки не могла повірити.
- Яку кров?
- Я переспав з Віркою.
- Як? Де?
У мене закінчувались слова. Він говорив про секс із незайманою дівчиною, так ніби він відкрив пляшку пива. І нічого не сталось. У Юліана завжди все було просто.
- Я запитав чи хоче вона щоб я був у неї першим. Вона погодилась. Ми випили, прийшли до мене і все. Ти бачиш як все просто? Але найголовніше – вона молодша від мене на 10 (!) років. Зауваж! І вона мені дає, Євко, прикинь, дає… А ти знаєш ще, як вона мене любить…
Я слухала і відчувала те, який він був задоволений, але разом з тим Юліану, чомусь, було дуже смішно. Мені здавалось, що він використовував її. Та не зважаючи на усе це, я із легкістю з ним розмовляла і була водночас щасливою і спантеличеною.
День, як і наші розмови не закінчувався. Через годину Юліан подзвонив знову. Я раділа. І знову не довго. Рівно до цього моменту, доки не почула його голос. Він був п’янючий, при чому, це продовжувалось уже четвертий день. Я не розуміла його слів, не чула що він говорить. Мене взяла злість:
- Юліане, чому ти мені телефонуєш?!Для чого це тобі?!! Навіщо?!
Я хотіла чути правдиву і щиру відповідь. Він сказав невпевнено і незрозуміло.
- Бо ти мені подобаєшся…
І відразу перейшов на іншу тему. Так, ніби, він цього ніколи і не говорив. Знову почались історії про голих дівчат, друзів, про бурхливі гуляння…Я слухала і думала про те, як він мене мучить і не розуміє, що я від нього хочу. Із цього дня я почала думати про двох людей: Юліана і Вірку, яка йому «дає» і яка може від нього завагітніти і тоді точно буде кінець. Я хотіла щоб усе це чимшвидше завершилось із щасливим чи поганим фіналом. Тепер уже було байдуже. Я відчувала, що потрапила в залежність він нього. Юліан став тим, без чого я не могла жити.
Частина 10. Шторм.
Ми розмовляли щодня по кілька годин, безперестанку. Мені було дивно від того яким милим, спокійним і добрим міг бути Юліан. Він був собою. Ми розмовляли про усе на світі: про дітей, батьків, друзів, про те, яким повинен бути мій чоловік, про все.. Якщо це було можливим, я б розмовляла із ним цілу ніч, до самісінького ранку.
Юліан часто нагадував мені море: то він був ніжним, спокійним, то несподівано зривався і змивав все на своєму шляху. То він дзвонив щоб почути мій голос, то телефонував і говорив, що я дурна і дратую його і тому він швидше за усе, одружиться з Віркою… Я не могла витерпіти цих перепадів настрою, здавалось, що от-от – і я збожеволію. А ще Юліан, чомусь, дуже пив… Він пив, але складалось таке враження, що п’яна я…
Закінчувався червень, а в цій історії ще довго не можна було взнати час завершення. Я пригадую, як я перестала опиратись і закохалась у нього. Це був четвер. Ми розмовляли дуже довго. Вже давно минула перша і мені страшенно хотілось спати. І тут Юліан запитав:
- Хочеш, я заспіваю тобі колискову?
Мені ніколи не співали колискові. І він заспівав. Як вмів. Це було так приємно, ніжно і трохи по-дитячому, що я розтанула. Тихо, спокійно… В цей момент мені захотілось, щоб Юліан лежав зі мною поруч. Я б просто ніжно обійняла його і заснула. Так, як в дитинстві.. Я закохалась і вже нічого не могла змінити.
І знову були розмови, розмови, розмови… Одного разу Юліан сказав, що хотів би мене побачити, але у нього немає часу… Немає часу тепер, є Віра яка завжди поруч, яка зробить все що треба, як маленька дресирована собачка… Він розповідав мені усі деталі їхнього інтимного життя, описував враження, рухи, звуки. Я в ці моменти помирала, а він не знав? Знав, але робив це. Віра була знайома з усіма його друзями, співробітниками, батьками, її знали сусіди, продавці магазинів… і усім вона подобалась, майбутня невістка… А хто така я? Яке я мала на нього право? Телефонна подружка і не більше …
Все більше часу Юліан проводив з Вірою, гуляв вечорами, пив пиво, займався коханням. Я все знала… Як боляче знати і не могти нічого зробити. Я не вірила, що він не здогадувався про мої почуття. І щодня він розповідав яка вона прекрасна дівчина і як сильно вона його любить. Юліан не помічав, як часто повторював, що може із нею одружитись, бо вона ідеальна дружина, яка все стерпить, все простить, заспокоїть і завжди поруч. Він не забував мені нагадувати про моїх батьків, які не думають про мене, порівнюючи із Віриними родичами, сестрами і братами.
Недавно Юліан відвозив її до подруги на весілля. Це був досить не близький шлях і тим не менше, вони поїхали… А до мене – всього двадцять хвилин, але я йому була не потрібною. Мені було образливо не через те, що він із Вірою, а тому, що час був лише для однієї із нас. Для важливішої, як він мені пізніше зізнався.
Минуло рівно три місяці як вони були разом. Свій стан, навіть зараз я не можу описати. Це був стан паніки, шоку, депресії і страху від того, що це все ніяк не може закінчитись. В цей день була прекрасна погода. Сонце, літо, я засмагла і зелене плаття, яке одягнула… для іншого. Я думала, що зустріну когось кращого, врівноваженішого, який, на відміну від Юліана, мене зрозуміє і полюбить. Надіялась. Зустрілась. Був ресторан, кава, спокійна розмова, прогулянки Львовом, кіно… Тільки мені хотілось плакати. Я розуміла як старається хлопець, який був тоді поруч зі мною, як він хотів мені сподобатись, а я весь час думала про Юліана… Кожну хвилину, кожну секунду. Все що говорив і робив Ігор я порівнювала із словами Юліана, з тим як би він вчинив на його місці. Це була катастрофа. Він не лише був у моєму серці, він заліз в мою голову і перевернув в ній усе.. Я знала, що він в цей час був з Вірою, але все одно зателефонувала. Я хотіла чути і найголовніше - бачити його! Я майже бігла з побачення із надією, що він зараз сам і ми зустрінемось. Я готова була розповісти йому як сильно його люблю, як страждаю, як важко мені без нього, а у відповідь почула...сміх і п’яний голос Юліана…
Так, він був з нею і своїм найкращим другом. Їм було весело. Ніхто з них не знав, що я відчувала в цей момент. Я зупинилась, не могла йти і чути того, що говорив Юліан. Усі сміялись…з мене? Мені знову хотілось плакати, відчувала як змінився мій голос і в той момент, коли я сказала, що хотіла сьогодні його побачити, але тепер уже навіть не подзвоню, Юліан говорив Вірі які у неї красиві очі…Він не слухав мене, йому було байдуже. А тоді дав їй свій мобільний. Віра не хотіла розмовляти зі мною.
- Я не буду із нею говорити!
- Ти що дика? Візьми і говори! Я сказав!
На моє здивування у Віри був дуже приємний голос, навіть трішки дитячий. Я не знала, що казати, але розпочала розмову першою.
- Ти знаєш хто я?
- Знаю.
- І що тобі Юліан розповідав про мене?
- Нічого.
- А мені про тебе розповідав!
В цей момент мені хотілось усе їй розказати: і про секс, і про те, що Юліан не вважає її своєю дівчиною і про все, що він мені казав.
- А він вам щось про мене розповідав!??
Вона була настільки щасливою від того, що Юліан про неї говорить, що я на мить замовкла. Вона кохала його… також. На мить мені стало жаль Віру і я відчула себе зайвою. Проте, мене дратував її ангельський голос і оце «ви», коли я відчувала, що вона мене не любить. Віра лукавила, розмовляла на «ви», хотіла бути доброю і милою зі мною. Я вирішила нічого їй не розповідати. Нехай тішиться.
- Вірка, не бійся, я не вкраду у тебе Юліана.
- А я і не переживаю…
Тоді він забрав у неї телефон і сказав, що все одно приїде до мене. Вони сміялись і були п’яними. Їм було добре, а я не знала куди себе подіти. Я йшла, не бачивши перед собою нічого, як в той день, коли мене вигнав батько і я не знала куди іти. Я майже бігла по бруківці і цілу дорогу додому мовчала.
О 21.00 задзвонив телефон. Я передзвонила, а він не захотів розмовляти. Не могла плакати. Юліан ніколи не чув те, що я говорила, тому вирішила написати йому прощального листа, щоб він хоч трішки зрозумів мене.
Юліану Кульчицькому:
«Ти мене більше ніколи не почуєш і не побачиш. Вісім місяців телефонних розмов, може не завжди, але у більшості випадків, були для тебе лише грою. Знаєш, цього тижня я хотіла з тобою зустрітись, подивитись тобі в очі і все з’ясувати для себе раз і назавжди. Але сьогодні ти все вирішив.
Ти хотів мене чогось навчити? Навчив. Дякую. Ти навчив мене того, що я вже давно знала – людям не можна вірити. Від самого початку я не дуже вірила тобі. Просто не думала, що це затягнеться аж на стільки часу. Ти мене (думаю, що не тільки мене) обманював і я це знала. Останнім часом розуміла, що Вірка – це №1, а я запасний варіант. Тому, хотіла, щоб це все чимшвидше закінчилось – добре чи погано. Вийшло, що погано. В принципі, я розуміла, що тут не могло бути хорошого фіналу. Ти, думаю, теж це знав. Я тобі ще дуже багато чого не сказала, багато важливих речей…, але вже й не скажу.
Не розумію тільки одного – чому сьогодні ти мене так принизив перед Віркою і Пашою? Я розумію, що ти випив, але тобі ніхто не дав такого права принижувати інших людей. Я ж нічого тобі не зробила… Я ніколи не ображала тебе, не обманювала, не підставляла, не прикалувалась... Мені не були потрібні ні твої понти, ні гроші, нічого… Я не заслужила такого ставлення до себе і ти це прекрасно знаєш.
Невже у свої 33 роки ти як «людина, яка прожила життя і побачила дуже багато »досі не зрозумів того, що ти робиш людям боляче? Ти боїшся бути самотнім і обманутим, але саме так ти робиш із дівчатами. Сьогодні я почула таку фразу, що з віком люди стають добрішими… Ти, певне ще не доріс… Я не знаю, що в тебе таке сталось в житті, я не можу залізти тобі в душу, але ти точно не хам, не егоїст, а просто озлоблена людина, яка шукає розрядку на емоційно слабших від себе людях. Ти озлоблений тому, що по-справжньому не є щасливим. І нікого не робиш щасливим. Алкоголь тут не допоможе, від нього стає легше тільки на деякий час. Ти нікому не показуєш своїх емоцій, нікого близько не підпускаєш до себе. Я теж не показувала того, що відчувала. Ти нічого не знав про мене, але я ніколи тобі не брехала.
Я зовсім не злюсь на тебе, але мені дуже неприємно. Ти був правий в одному – я була наївна і свідомо на це пішла. Але всьому є межа і кінець.
Я бажаю Тобі щастя. Па.
Єва.»
Сумно і боляче. Я майже не спала. Чекала, що наступного дня він подзвонить, навіть приїде. Чекала і вірила… І він подзвонив. Я не брала трубки, бо знала, що Юліан знову мене переконає, що все буде добре і ця історія ніколи не закінчиться. Я чекала, що він приїде, навіть одягнула те саме плаття. Тоді отримала есемеску: «Єво, ти в принципі, багато у чому права, але в дечому, навіть після вчорашнього, не права. От твої «па-па» і «будь щасливий» - це просто гучні слова і для мене не зрозумілі. Я сьогодні був біля тебе не машині, а ти трубки не брала. Добре, хоч перед тим не читав того тупого листа, який ти мені написала. Подумаєш, з Віркою поговорила, але вона, чомусь взагалі не ображена. А ти, якщо така принципова – шукай принца на білому коні!»
Він був біля мене… Я знову не знала що робити і подзвонила йому. Юліан вибачився. Мені стало легше. Він сказав, що у цій історії не буде поганого фіналу і знову дав мені надію. Ми довго розмовляли про цей день і про те, що він п’яний забув Вірку відвести додому, забрав її телефон, поговорив з її мамою, але вона на нього зовсім не ображається і дуже кохає. Я знову слухала… А він не знав, що Віра не одна любить його…
Наступного дня Юліан надіслав повідомлення, що хоче поговорити зі мною. Ми розмовляли, а тоді він гуляв із Вірою теплим літнім вечором, вони сиділи на сходах, цілувались, займись коханням. Пізніше Юліан сказав мені: «Єво, ти розумієш, Вірка вже моя. Я можу робити з нею все що захочу.» Я знову мовчала.
Частина 11. Безкінечність
Можна безкінечно дивитись як горить вогонь, тече вода, на інші речі, а ще – безкінечно чекати і надіятись.
Вже кілька днів від нього не було дзвінка. І ось – я знову почула голос Юліана. Був жаркий літній день. Я йшла парком і слухала голос людини, яка була для мене найважливішою у цілому світі. Це була найкраща, найспокійніша і найвідвертіша розмова за вісім місяців нашого спілкування. Нарешті Юліан був серйозним та тверезим, говорив щиро, відверто, жодного слова не сказавши про Віру, Людмилу, секс, друзів. Найголовніше, що Юліан зізнався мені у тому, що прочитав цей лист і те, що я знаю його на сто відсотків.
У нього був побитий ніс, не було грошей і роботи, але якась незрозуміла сила притягувала мене до нього.
- Вірка тягне мене на вихідні в Шацьк, до брата, але я не поїду, бо на все потрібні гроші, розумієш?
Я мовчала і тихо раділа, адже якраз на ці вихідні випадав мій день Ангела. Я надіялась, що він про це не забуде, хоча в глибині душі відчувала, що Юліан може навмисне мене не привітати. Він розповідав мені про своє життя, братів, родину так, ніби знав мене не по-телефону, а насправді. Тоді я сказала йому:
- Юліане, ти весь час слухав лише себе і те, що я говорю про тебе, а про мене не хотів знати. Кожного разу, коли я хотіла щось тобі сказати, ти перебивав мене і не давав висловитись. А тоді дивувався тому, що я нічого не розповідала про себе.
- Ти права. Я працював керівником, тому звик весь час говорити і щоб мене слухали. Напевне, я не помічав цього.
- Але, Єво, я все одно так мало знаю про тебе.
- Для кожної розповіді, як і для слів чи вчинків є відповідні моменти. Якщо їх прогавити, то все втрачає свій зміст. Все в житті має бути вчасно, Юліане…
- Гарна фраза. Ти права. Все в житті має бути сказано і зроблено вчасно.
Ми ще довго розмовляли, він ще раз вибачився (це було, напевне, вперше дуже щиро) і я зрозуміла, що ми ніколи не побачимось. Чому? Я для нього була більше ніж другом, але менше, ніж тією людиною, яку можна покохати…
Минуло два дні. Мене вітали друзі, родичі, батьки, але я чекала дзвінка від нього. Ввечері перестала надіятись, що Юліан мене привітає. Мені не було образливо, я відчувала, що так буде. Алкоголь мав допомогти мені забути про нього, хоча б в цей день… Ми пили. Усі. І усі з горя: я, бо була байдужа Юліанові, Олеся, бо її коханий уже 6 рік не наважиться із нею одружитись, Дара, бо її покинув чоловік з двома дітьми, Ліля, яка уже багато років нікому не потрібна із дитиною. На вулиці гриміла гроза. Лив дощ, а ми плакали і розмовляли до четвертої ночі. У кожного був схований свій скелет у шафі.
Наступного дня подзвонив Юліан, з домашнього. Казав, що у нього не було грошей подзвонити, бо вони з татом були на дачі. Ще в п’ятницю я була для нього дорогою людиною, а сьогодні він вітав мене як подружку. Якщо так піде і далі, то взагалі стану ніким.
Іншого разу Юліан зателефонував із батькового номера. Мені було приємно знати, що він навіть з чужого телефону дзвонить, щоб мене почути. Юліан попросив мене зателефонувати ввечері до нього. Я бігла додому з роботи, всі мої думки були лише про нього, навіть нічого не їла – і зразу за мобільний. У відповідь почула: «Я зайнятий». Тоді я ще не знала, що Юліан ввечері був у Віриної сестри. Вони з татом привезли їй з дачі малини (як колись Віра привозила Юліанові чорницю). У нього були на найкращі враження від сестри, яка не дозволяла своєму чоловікові пити алкоголь і Юліан навмисне відіслав Віру за пивом щоб показати, як вона його слухає. І Віра зробила все як треба. Їй взагалі було добре: вона жила майже поруч з його батьком, її сестра - біля Юліана, а з села, де народилась Віра був найкращий його друг. Щаслива вона… В цей день вони ночували разом у її сестри. Наступного дня він теж був з Вірою. Це його затягувало. Він щодня був із нею. Я почула його голос лише через три дні. Кілька хвилин – подзвонила Віра. Раніше Юліан не звертав на це уваги, але на цей раз він сказав, що передзвонить і пішов до неї. Я це відчувала. Уявляла як цілує, обіймає її, знімає одяг, вони лягають у ліжко, а дальше було боляче думати про те, як було добре їй, а я навіть не могла про це нікому сказати.
Я надіялась, що її «собача вірність і любов» обридне йому, а Віра не зможе витерпіти його мінливого характеру. «Він мій друг» - цю фразу я весь час повторювала собі, щоб забути, як я його люблю.
Спершу це все було схоже на гру, перетягування канату – хто кого, але гра завершувалась і я потрапила у небезпечну пастку, виходу з якої я ще довго не могла віднайти.
| | |
| Я і навколо мене | | | Все гаразд, нарешті свята закінчилися. Хочеться всіх привітати є початком нормального, буденного життя. Нарешті закінчилася нудота, люди вийшли на роботу, побачили одне одного. Нарешті не думаєш, що побажати знайомим, хто зрадіє, почувши вітання, в хто може й образиться, бо не святкує. Різні погляди, віри. Нарешті немає зливи взаємних нездійсненних побажань (яке лицемірство), нарешті спокій.
| | |
| Про що плачуть егоїстки... | | | Советы успеха от Стивена Кинга
1. Не трать время на ерунду
Многие люди занимают свое время пустыми, не ведущими ни к чему полезному, занятиями. Раньше это в большей степени относилось к просмотру телевизора, сейчас на смену ему идет компьютер. «И все-таки если хочешь быть писателем, то не самый худший вариант – ободрать шнур телевизора, намотать его на стальной костыль и ткнуть вилку в розетку – посмотреть, что и где вылетит.»
2. Будь настойчив
Потерпев неудачу, не прекращай делать попытки. Кинг цеплял на гвоздь в стене полученные от издательств отказы. «Когда мне уже было четырнадцать, гвоздь в стене перестал выдерживать вес листков отказа. Заменив гвоздик плотницким костылем, я продолжал писать.» Спустя годы труда отказы стали мягче, некоторые присылали советы по улучшению текстов, а еще через какое-то время издательства стали принимать его труды к печати. Ну а когда он стал известен, то мог отправлять ранее отвергнутые произведения – и уже никому в голову не могло придти отказаться от публикации.
3. Не принимай близко к сердцу критику других людей
Всегда найдутся люди, готовые и желающие неконструктивно критиковать других. «Если пишешь (книги, или картины, или лепишь, или поешь – все равно), кто-нибудь обязательно попытается тебе внушить чувство стыда за это.» Делайте то, что вы считаете правильным и не обращайте внимание на злопыхателей.
4. Поддерживайте и развивайте свою форму
Автор говорит о том, что нужно оттачивать и совершенствовать необходимые инструменты. «Чтобы писать на высшем уровне своих возможностей, надлежит сделать себе свой ящик для инструментов и отрастить такие мышцы, чтобы повсюду таскать его с собой.» Как писатель он говорит о словарном запасе и знании грамматики. Каждый сам может определить, какие инструменты нужны ему в своей работе.
5. Занимайся тем, что нравится
«В чем нет радости, то нехорошо. К чтению и письму это относится не меньше, чем к игре на музыкальных инструментах, игре в бейсбол или содержанию ресторанчика.» Продолжительная и упорная работа не покажется суровой, если она вам нравится, и если у вас есть к этому склонность.
6. Придерживайтесь распорядка и дисциплины
Выполняйте определенный объем работы каждый день. «Я говорил уже, что работаю каждый день, кроме Рождества, Четвертого июля и собственного дня рождения. Это была не правда. Правда в том, что когда я пишу, то пишу каждый день, трудоголик я или нет.» Это позволяет сохранять динамику и завершать начатые дела. А если придерживаться правила № 5, то дисциплина – это совсем не трудно.
7. Думайте о тех, для кого вы работаете
«Как же найти золотую середину? Да с помощью Идеального Читателя. Попытайтесь представить себе, не станет ли ему скучно при чтении какой-то сцены – если вы знаете вкусы своего Идеального Читателя хоть наполовину так, как я знаю вкусы своего, это будет нетрудно.» Представьте, какая будет реакция потребителей вашего труда на то, что вы делаете. Понравится ли им, или что-то требует доработки.
8. Работай не за деньги
«Да, я своей прозой наколотил кучу бабок, но никогда не клал на бумагу ни одного слова с мыслью, что за него заплатят.» Возвращаясь к п.5. – старайся делать то, что нравится, а остальное приложится. Погоня за деньгами может увести с правильного курса и не позволить раскрыть потенциал человека.
| | |
| Never More | | | А и правда.. Существую где-то в сети. Всегда где-то тут.
Здравствуй.
Ты всегда открываешь страницу и ждешь, что найдешь историю похожую на твою. Не факт что эта окажется таковой. Это история человека, которого нету..) Ира Катя Юля Света.. Кем я только не была. Тут имя не имеет значения. Тут даже ник не имеет значения. Если это общение - им нужен просто факт наличия человека, слушающего и отвечающего на вопросы. Если это игры - умение.. хотя нет, главное не быть нубом) Соц сети.. ну болото, там важны картинки, фразы и цифры.. В дневниках люди ищут человеческие драмы.. Если это вирт - вебки, микрофоны, фотки и умение описать. Опять-таки, каждому своё.
Хотя на самом деле даже не существуя тут можно иметь жизнь. Вполне полноценную. С друзьями и любимыми людьми. С переживаниями, эмоциями, чувствами. И на все, про все у тебя маленькая или не очень железяка..
Очень люблю момент признания.
Знаешь, я очень много пила. Пила каждый день. Иногда с разными людьми, иногда одна. Иногда это был дорогой алкоголь, но чаще - дешевое пойло.. Я вполне осознавала что превращаюсь в ничтожество. Я просто не хотела что-то с этим делать. Меня все устраивало. Мне было меньше 20.
В какой-то момент одиноких пьянок начало становиться все больше.. Людей реальных - все меньше.
Неважно. Важно то, что тогда я ушла в сеть. И сеть отняла меня у алкоголя) Хеппи энд.
На самом деле драма будет.. И не одна. Но не сегодня..)
| | |
| Каштан | | | Ось уже новий2012 рік,цікаво що попереду,що нове буде в цьому році?Я жду чогось хорошого.Хочу щоб збулась моя мрія.
| | |
|
| | Перейти до сторінки: назад 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 ... 96, 97, 98, 99, 100 +10 далі | |
Հայերեն
Беларуская
Nederlands
English
Français
ქართული
Deutsch
Lietuvių
Русский
Українська
21 Січня 2012 00:22 
