З кожним кроком, прожитим днем все важче вдається зрозуміти себе і оточуючих, все важче і нестрепніше стає жити. Точніше проживати, чи виживати??? От згадайте дитинство: все так просто, біле є біле, чорне є чорне… А тут…
Чим більше дізнаєшся про життя, тим більше його не розумієш. Де усі ці парадигми, що вчила мама… Та до біса їх, все не так, життя саме визначило свої правила, не порушні і незмінні, не залежно від моральних і етичних переконань (якщо вони ще залишились, бо в останній час вони частіше всього зустрічаються тільки в літературі ).
Блін, ото моя бабуська і видала фразочку: "Тобі вже пора виходити заміж, а то мені буде стидно перед людьми". Нє, ну це вобше, я розумію, що якби я була наркоманкою, чи алкоголічкою, чи відсиділа в тюрмі, чи ше шось, але за шо блін стидно ? І чого це я розмінявши 20 років маю бігти заміж? Я, конешно, розумію, що за її часів це вже було надто пізно, але невже ій не важливо моє щастя? Я в принципі ніколи не жалілася на відсутність чоловічої уваги і тепер не жаліюся, просто я хочу закохатися сильно-сильно, а не просто зустрічатися з кимось, бо так треба. В мене є зараз 2 хлопчини, з одним із них я вже кілька років граю в кішки-мишки, цікаво, хто виграє врешті-решт? Мабуть, я таки скоро здамся... І шо в мене за сімейка???
"Что может быть интимнее секса? один плеер на двоих. одна музыка. ее взгляд на тебе, когда ты спишь. так безоружно, откровенно, неконтролируемо. сплетение пальцев. а еще неповторимое: «эту книгу ты читаешь? на какой странице сейчас?» и твоя книга в ее ладонях. «что тебе сегодня приснилось?» «а откуда у тебя этот шрам?» - это интимнее, чем взгляд на грудь. когда она допивает твой остывший чай. когда мурашки бегут по телу от запаха ее волос. когда идете след в след по свежему снегу. когда не надо спрашивать сколько ложек сахара добавить в ее кофе. когда вы рассказываете друг другу истории из детства... на свете есть столько вещей, интимнее секса. а переспать, в сущности, можно с каждым."
Вона йшла по холодному, мокрому місту... Як і я. Я теж був там. Я йшов по тій же вулиці…Лиш з другої сторони. В обличчя била дрібна маса незрозуміло чого, чи дощу, чи снігу. Чорт,було так самотньо, сумно, холодно ... Робота вже давно закінчилася, і я брів вже в бік будинку. На пошуки таксі не було ніякого бажання. Мені просто потрібно побути одному, а вдома мене чекають батьки, робота по дому і нічого нового, все одне й теж день у день. Я так втомився від всього цього ... Робота зовсім не цікава, та і не робота це. Так. Тимчасовий заробіток. Практично немає друзів, немає з ким поговорити, нікому душу вилити. Всі або зайняті, або їм плювати на мене. Навколо одне чорно - біле... Та попри все. Ця дівчина. Вона… Я спостерігаю. Холод ... Вона укутується по сильніше в своє сіре пальто, і йде проти вітру, не помічаючи нічого навколо ... Чую лише цокіт її підборів, і вітер, який тріпає її волосся. Прокляття. Її волосся. Раптом я закашлявся. Чортова сніжина потрапила не туди, куди потрібно. Вона уповільнила крок, і поглянула у мою сторону. Я побачив її погляд. Вона… Цей вираз обличчя. Так знайомо. Не встиг нічого подумати, як вона уже розвернулась і пішла далі. Я знав що вона відчуває. Знав що купа сумних думок крутиться у умі. Надто самотньо. Як і я. - Дівчино! Стривайте! – не відкликається…. Йде далі, не обертаючись. - Ну постривайте, прошу вас! – догнав її. Якось рефлекторно опустив руку на її плече, намагаючись затримати. Її переляканий погляд. Порив вітру розкидає її волосся ... Господи. Яка краса. - Ей, ти як? - запитав її, одночасно намагаючись звільнити її обличчя від волосся, яке вітер підступно закидав, щоб цього прекрасного лиця не було видно. Таке гарне обличчя, а ці очі!? Вони як промінчик сонця по серед сірості і смутку. - Ніби нормально - якось розгублено шепоче вона. - А чому ж ти сумуєш? - щось дивне я бачу в її очах, та ні не дивне. Знайоме. Сум. Самотність. Хочеться обняти її. Хочеться щоб не була самотня. І я теж. - Самотньо ... – відповіла… щиро... - Настільки прекрасній дівчині, може бути самотньо? – нахилив голову на бік, щоб краще розгледіти її. Помітив як по її щоці скочується самотня сльоза. Чому я піклуюсь про сторонню людину? Вона плаче. Невже я викликаю лише жалість... А може.. А може це воно? - Не плач, не треба ... ти не самотня ... – шепнув я їй і витер сльозу великим пальцем. Нагліть, так до кінця. - Більше не буду – в її голосі чулась скорбота... - Хочеш гарячої кави? Тут не далеко кафе затишне є, там тепло, зігрієшся ... – я пропоную перехожій похід на каву. Божевілля. Це не я… - А чому б і ні... - зніяковіло відповіла вона. Дивно, але вона мені зараз потрібна, незнаю з яких причин, але мені просто нереально потрібно було, щоб вона була поряд зі мною, щоб вона погодилась... - Тоді підемо! – Куди дівся мій сором? Я боюсь торкатись до інших людей, а її просто взяв за руку і потягнув за собою. Як? Невже це я? Ми мовчки переходимо дорогу, проходимо ще пів кварталу, і натикаємося на яскраву вивіску ... Я заглядаю у вікна кафе, там сидять милі парочки, про щось воркують... Закохані... а я, а вона?! Я ж її навіть не знаю, так як і вона мене... Зі мною таке вперше... - Ну ось і прийшли. Зайдемо? - у відповідь вона лише кивнула. Зайшовши всередину, ми сіли за столик в дальньому в кутку. Покликав офіціантку. - Що ти будеш? – поцікавився я у дівчини. - Латте, якщо можна – в її голосі була якась тривога. - Що ж, а мені гарячого шоколаду будь-ласка – офіціантка спритно записала замовлення і пішла. - Давай… познайомимося, а то якось… не дуже зручно – з запинками, не знаючи що казати, я видавив цю фразу. - Я Ліза ...- ось так просто... - Гарне ім'я ... Ліза... - А ти? - Андрій я... ось тепер ми знайомі Я був збентежений, вона мене заворожила. Це було…дико для мене. Таке знайомство, така ініціативність... Але поруч з нею мені було комфортно, добре. Я чомусь ні хвилини не сумнівався, що вона хороша людина, вона мене прямо надихала на це все... - То чому ж ти самотня? – я запитав…Я ЦЕ ЗАПИТАВ! Але вона не хоче відповідати. Видно як посумніло обличчя... Нас відволікає офіціантка, виявляється наше замовлення готове. Вона акуратно ставить перед нею латте, а перед мною мій гарячий шоколад. Ліза прямо утикається носом у свою каву, намагаючись показати, що не хоче відповідати. Незручно ... - Ей ... Ліз ... - і ніжно беру її за підборіддя піднімаючи обличчя так, щоб можна було поглянути на нього... і я дивився, дивлюся прямо в очі, в ці глибокі і нескінченні вири. У них доброта і ніжність, турбота, ласка ... Я захлинався в цих почуттях, я неначе п'ю все це, і мені все мало... - Ти шалено красива ...- прошепотів я. Прошепотів і затамував подих, аби цей момент не зник. Не пропав у вирі цього кошмарного життя. Поки вона не відповідала я відчував себе на сьомому небі. - Ти не повинна сумувати... Я побачив твої очі, я побачив лише твої очі сумні, тужливі... Мені дуже захотілося покращити твій настрій... Ти повинна посміхатися, я впевнений, що тобі дуже йде усмішка - моє серце шалено закалатало, мені стало не вистачати повітря, стало жарко... Захотілося наблизитися до неї, пригорнутися, відчути її запах... Обійняти її, пригріти, як покинуте кошеня. Хочеться бути тим самим сонечком, яке намагається зігріти її... Я повільно підвівся, обійшов стіл, і сів поруч з нею. - Не бійся мене, ти більше не самотня, я завжди буду поруч ...- прошептав на вухо і притиснув її до себе. З її очей градом ллють сльози, і вона намагається їх зупинити…витирає, але нічого не виходить. Але я відчував. Я відчував що насправді ця квітка зараз розцвітає... І не важливо, що ми зовсім не знайомі, не важливо що вона може взяти і відшити, кинути, все це неважливо... Важливо тільки зараз, і тільки вона... Мені нарешті добре... і я хочу щоб добре було і їй. Я лиш обійняв її сильніше. - Підем прогуляємся? - І вона кивнула у відповідь. Вона згодна... У мене виросли крила і я взявши її за руку веду на вихід, на вулицю…
Відкрити флеш-фільм у новому вікні 16 годин сну, і жити можна, ніякої температури, а горло це таке. Чекаю відповіді, при тому що знаю що не має бути. Але. Плутані красиві сни, фільми-сни. На мене ображається багацько людей, і як я все встигаю Зважаючи на останні події залишу но я собі один щоденник, записник себто, і це будеш не ти "Альоша...на". А вам, любі читачі, які я навіть не уявляю чому сюди заходили, бажаю жити своїм життям, бть.
І все я правильно боялася!!!!!!!! Так НЕ ТАК!!! Бо м розійшлися, бо бачите, сука одна написала мені, хто я така, мол у них з Дімою свадьба, а я мішаю їй, їй не подобається, що я подарунок сердечко йому прислала!!!! я В щоці була!!!! виявляється він увесь час брехав мені про Гостомель, розтаможки нічні!!!!!!! Він спав з неююююююююююююююююю!!!!!!!!!! Як це було боляче! Цей день 21 квітня 2010 року не забуду!!!!!!!! Думала, що помру!!!!!! Це були тільки її слова, він заперечував і казав, що у дєвочки весенняя депрессия, она просто не получает взаимности на свои чувства!!!!!
Я вірила!!!!! Але вирішила провірити. Я узнала його пароль до "Однокласників", але так і не наважувалася перевірити повідомлення. Я поїхала за ним в Одесу на вихідних, бо боялася, що 1 здурію в Києві на квартирі!!!!! Приїхала, зустрів зранку, все рівно відчувався напряг!!!! Субота, неділя,пройшли так собі (просто просиділа у 4 стінах, а вночі приходив Діма), там ще його друг-генерал жив, гарно відносився до мене! У понеділок я пішла в інтернет0кафе, зайшла на його сторінку і прочитала, що всі повідомлення, всі приємні слова, всі віршики, які прислав мені...присилав і їй!!!! Як ЦЕ БУЛО БОЛЯЧЕЕЕЕ!!!!!!! ЯК НІКОЛИ ЩЕ В ЖИТТІ НЕ БУЛО!!!!!!!! Він приїхав додому зроботи, я без істерик з ним поговрила, він сказав, що все не правда! Це по-ідіотському!!!!!!!! Сказав, да ми расстаемся, я не буду ни с ней, ни с тобой. Я не плакала, просто була в тумані....Я не представляля, що мені далі робити, де жити, куда йти.... Цежахливий стан.... Через 15 хвилин він обняв мене і сказав,що он только мой и всегда будет только моим... Я в очередной раз повелась як ДУРЕПА ОСТАННЯ!!!! Він засів у Одесі і не вилазив звідти 3 тижні, а я чекала у Києві на нього. Він дзвонив, все "НІБИ" нормаоьно було. ніхто не згадував нічого, але повірте, що ЦЕ ТАК ВАЖКОООООООО, ЗНАТИ, ЩО НАЙБЛИЖЧА, НАЙРІДНІША ТОБІ ЛЮДИНА ЗРАДИЛА ТЕБЕ!!!!!!!!! Про яку довіру тепер може йти річ??? І якось ми зацепились по телефону, я запитала:"Щось не так?", ві:"Да, все не так!!!". Я кинула трубку, він видалив мене з друзів на цьому "фатальному сайті" Однокласники. Я поїхала додому, побула тиждень там, коли повернулася в Київ, він холодно говорив зі мною зранку. Я прийшла після пар, він був на роботі (або в очередной коханки) зібрала чемодани, залишила записку"Ключі під ковриком" і переїхала до знайомої. Було дуже боляче, але на подив собі, я була дуже решительною! Він мені не дзвонив. йому було не цікаво де я пропала, куда переїхала, що зі мною. Я пообіцяла собі, що не подзвоню йому. Але 5 вересня депутат написав смс, що у Дііми убили племінника 14-річного Владіка. Я знала цього хлопчика і дуже гарно до нього відносилася, я проревіла весь день, це страшне горе! Подзвонила, поспівчувала Дімі. перший раз почула його голос від травня до вересня. потім випадково зустрілися на вокзалі у листопаді ) Я була готова морально на 90%. Він підвіз мене під мою хрущовку. Тепер допомагає мені вирішити деякі питання з сестрою меншою. Короче, це дуже боляче, ніколи не забуду, але пробачити постараюся!!! ВІН ЗІГРАВ ВАЖЛИВУ РОЛЬ В МОЄМУ ЖИТТІ, АЛЕ НЕ ГОЛОВНУ!!! Чекаю на СПРАВЖНЬОГО СВОГО ЧОЛОВІКАЙ Знаю, що скоро будемо разом!!! може, вже і зустріла його...)
виявляється.. я беру участь в конкурсі найкрасивішої дівчини універу.. при чому згоди я на те не давала... та і взагалі про те не знала... кумедно... хтось сам собі організував голосування, обравши дівчат на свій смак....
Люди,люди,люди...тисячі людей навколо і щодня,всі різні,з своїми проблема,жах,аж страшно глянути...Ненавиджу громадський траспорт...але що поробиш пішки далеко тіліпати,машини(літака,вертоліта)нажаль не маю....тому кожен день спостерігаю одну і ту саму картину цих людей...Деяких навіть жаль стає...це все якось гнітить мене,натягнути навушникі і ввімкнути музичку на всю катушку?наврят допоможе.Особливо зимою всі такі злі....діти наглі як не знаю шо...бабці противні і теж наглі....Жах...куди світ котиться....
Հայերեն
Беларуская
Nederlands
English
Français
ქართული
Deutsch
Lietuvių
Русский
Українська
09 Січня 2011 18:58 
? І чого це я розмінявши 20 років маю бігти заміж? Я, конешно, розумію, що за її часів це вже було надто пізно, але невже ій не важливо моє щастя? Я в принципі ніколи не жалілася на відсутність чоловічої уваги і тепер не жаліюся, просто я хочу закохатися сильно-сильно, а не просто зустрічатися з кимось, бо так треба. В мене є зараз 2 хлопчини, з одним із них я вже кілька років граю в кішки-мишки, цікаво, хто виграє врешті-решт? Мабуть, я таки скоро здамся... І шо в мене за сімейка???
